News & Blog

Як ми навчаємо дітей м’яких навичок?

Я дізналася про це несподівано. Деякий час тому я відвідала тренінг професора Пітера Вермюлена, який говорив про важливість контексту. Доктор Вермюлен говорив саме про людей з розладами аутистичного спектра, які не завжди розуміють певний соціальний контекст, тому їхні дії можуть здаватися недоречними. Але ті ж самі дії в іншому контексті сприймаються абсолютно нормально, тому розуміння контексту має вирішальне значення. Наприклад, весільні вечірки та похорони — це події, коли вся родина та друзі збираються разом. Але те, що ви можете робити на весіллі, може бути недоречним на похороні. В обох випадках йдеться про світські заходи, але контекст різний. Ще один приклад: ви спілкуєтеся з другом в пабі не так, як ви спілкуєтеся, скажемо, з колегою в офісі.

Доктор Вермюлен говорив про те, як важливо навчити дитину розуміти власні почуття та намагатися зрозуміти, що відчуває інша людина. Це стосується всіх людей. Доктор Вермюлен запропонував стратегії полегшення «емоцій і соціального спілкування» для людей з аутистичним спектром. Однак основоположний принцип полягав у тому, що ключ до хороших стосунків — це розуміння почуттів інших, врахування власних емоцій, а потім прийняття рішення про доречний спосіб дій. Це секрет м’яких навичок.

Отже, питання полягає в тому, як ми навчимо наших дітей цих м’яких навичок? Як навчити наших дітей розпізнавати свої емоції та розуміти почуття інших? Чому недостатньо навчити дітей просто вживати «чарівні слова?»

Коли ми вчимо наших дітей говорити «вибачте, дякую чи будь ласка» без прив’язки до їхніх почуттів, вони використовують ці слова суто автоматично. Ще гірше — вони не вчаться розуміти свої емоції. Як навчити цього дітей?

Вчимо дякувати

Я поставила своїй дочці кілька простих запитань, щоб вона поміркувала про свої емоції. Коли хтось робив їй щось приємне, я запитувала її: «Що ти відчуваєш?» Коли дідусь і бабуся прислали їй подарунки з Індії, вона була в захваті. Їй було 2-3 роки, а я вела з нею такі розмови: «Я бачу, тобі подобається ця іграшка. Чудова, так?» Вона підстрибувала від радості та казала: «Так, мамо, спробуй сама погратися. Це чудово». Тоді я продовжувала: «Як добре, що бабуся прислала її тобі аж з Індії. У нас же в Лондоні таких іграшок немає, правда? Я ніколи не бачила нічого подібного в наших магазинах. Вона неймовірна!» Коли донька погоджувалася зі мною, я пропонувала: «А хочеш зателефонувати бабусі та сказати їй, що тобі подобається подарунок?» І донька телефонувала бабусі. Зазвичай це не було схоже на формальну «подяку»; це було так: «Бабуся, заходь у Skype. Я вже розібралася з іграшкою і покажу тобі, як це працює».

Поступово я навчала її правил етикету — наприклад, говорити «дякую». Я також пояснювала, що бабуся доклала певних зусиль, аби надіслати цей подарунок. Тому треба цінувати не лише подарунок, а й відношення бабусі. Отже, донька почала розуміти, що має дякувати не за отриманий матеріальний предмет, а за щире бажання людини зробити щось приємне, подарувати радість та гарний настрій. Саме цей жест закликає нас висловити вдячність іншім. Безумовно, не всі подарунки будуть подобатися доньці, і вона не завжди буде отримувати від них задоволення. Але знову ж таки, вона подумає про зусилля, які інші доклали, аби спробувати зробити для неї щось приємне. І це варто подяки.

Вчимо просити вибачення

Так само не треба казати «вибачте», якщо ви цього не відчуваєте. Коли моя донька була зовсім маленькою, мені доводилося вчити її виявляти та розуміти свої почуття. Наприклад, кожного разу, коли вона робила щось недоречне, я брала паузу і запитувала її: «Що ти зараз відчуваєш?» Якщо вона відбирала в когось іграшку, вона почувалася добре, бо мала те, що хотіла. Але я питала далі: «Як ти гадаєш, а що відчуває зараз твоя подружка?» Донька казала: «Я не знаю». Потім я забирала у неї ту іграшку і запитувала: «Якби я відняла в тебе цю іграшку, щоб ти відчула?» Вона відповідала: «Але я хочу цю іграшку». Я наполягала: «Так, я знаю, що ти хочеш її мати. Якщо в тебе не буде цієї іграшки, ти будеш рада чи засмучена?» Зазвичай вона говорила: «Засмучена». Я казала: «Тепер у твоєї подружки немає іграшки; на твою думку, як вона почувається?» Донька запитувала в мене: «Сумно?» А я підтверджувала: «Я думаю, що так».

Я запитувала доньку: «Ти хочеш, щоб інші відбирали в тебе твої іграшки та засмучували тебе?» І вона відповідала «Ні». Потім я пояснювала, що неправильно брати чужі речі та засмучувати інших. Перш ніж щось взяти, треба спитатися, і лише отримавши дозвіл, можна взяти річ. Якщо ні, тоді треба почекати. Іноді наші дії так чи інше можуть засмучувати інших, але ми намагаємося це виправити. Отже, якщо наші слова чи дії засмутили людину, ми маємо виправити ситуацію. Ми можемо звернутися до неї, попросити вибачення, а потім спробувати все виправити й пообіцяти їй, що більше ми так не вчинимо.

Вибачення складається з трьох частин. По-перше, ми визнаємо, що завдали комусь незручності, відчуваємо докори сумління та висловлюємо це у формі вибачень. Друга частина передбачає спроби виправити ситуацію. Наприклад, якщо ми перекинули чиюсь вежу з кубиків, то полагодьмо споруду. І по-третє, пообіцяймо більше цього не робити та намагаймося не повторювати наших помилок.

Наступного разу, коли ви скажете «вибачте», «дякую» або «будь ласка», запитайте себе: «А я справді відчуваю те, що кажу?» Пам’ятайте, наші діти вчаться того, що вони бачать, а не того, що чують.