News & Blog

Вибачте, дякую, будь ласка!


Наші діти вчаться того, що вони бачать, а не того, що чують

Автор: Никита Пхаднавіс
Коуч та експерт у галузі освіти
Відзначена нагородами

Мене звуть Никита, і я фахівчиня в галузі раннього розвитку. Я працюю з дітьми майже 20 років і щодня читаю своїм малюкам казки. Ви, батьки, робите те ж саме, чи не так? Як часто ви читаєте казки своїм дітям? Кожен день? Щоночі, коли ви вкладаєте їх спати? На ходу, аби розважити їх?

А коли востаннє хтось читав казку вам? А коли ви востаннє читали казку собі? Не пам’ятаєте? Нічого, у мене є історія, яку я хочу вам розповісти.

У звичайну середу вранці я, як завжди, робила обхід за класами, спостерігаючи за колегами. Коли я зайшла до діточок двох-трьох років, то зраділа, побачивши, як ці малюки веселяться. Деякі з них гралися самі, а інші гралися поруч один з одним. Вчителі сприяли їхній грі. Все йшло добре, як я й очікувала. Але тут щось привернуло мою увагу. Маленький хлопчик, трохи старше ніж три роки, вихопив іграшку з рук іншої дитини, попросив вибачення і продовжив грати. Потім він відштовхнув когось зі свого шляху, перепросив та продовжив займатися своєю справою.

Цей маленький хлопчик був дуже захоплений своєю грою. Він щось будував, іноді вставав, ходив по кімнаті, шукаючи щось, відповідно його задуму, брав цю річ й продовжував будувати. Іноді він знаходив необхідний предмет на полиці чи підіймав його з підлоги, а іноді виривав його з рук інших дітей. Проте він ніколи не забував перепрошувати. Коли він зробив це вп’яте, я підійшла до нього і запитала: «Привіт, друже, Емма гралася цією іграшкою. Ти щойно відібрав її в Емми. Поясни, що це таке ти робиш?» Не вагаючись жодної секунди та не дивлячись мені в очі, він відповів: «Все гаразд, я вже попросив вибачення!» і пішов займатися своїм «будівництвом». Я була вражена, побачивши це. Я уважно спостерігала за хлопцем і невдовзі зрозуміла, що він використовує слово «вибач» як дозвіл робити те, що йому заманеться. Він відштовхував дітей зі свого шляху, хапав речі, руйнував чужі ігри чи споруди й просто йшов, вибачаючись.

Мені було цікаво дізнатися, чому він так чинить. Невдовзі я помітила, що він такий не один. Є багато дітей, які кажуть «вибачте», «дякую» і «будь ласка», не замислюючись над значенням цих слів. Чому? Тому що так ми їх навчаємо. Коли наш малюк когось штовхає, б’є чи щось хапає, ми негайно кидаємося туди та вчимо його просити вибачення. «Бен, попроси вибачення». Коли хтось пропонує дітям подарунок, ми вчимо їх дякувати. «Бене, що требі говорити?» Коли вони щось просять, ми вчимо їх говорити «будь ласка». Ми запитуємо: «А де чарівне слово?». І ми, дорослі, вживаємо «вибачте, дякую, будь ласка» так часто, що ці слова знецінюються.

Я не проти навчання дітей хорошим манерам. Насправді тут йдеться про те, що ми маємо привчати дітей вибачатися, дякувати та ввічливо просити. Але важливо навчити наших дітей використовувати ці слова осмислено та свідомо. А ще треба навчити їх розуміти, враховувати та контролювати свої емоції.

Як ми навчаємо дітей м’яких навичок?

Я дізналася про це несподівано. Деякий час тому я відвідала тренінг професора Пітера Вермюлена, який говорив про важливість контексту. Доктор Вермюлен говорив саме про людей з розладами аутистичного спектра, які не завжди розуміють певний соціальний контекст, тому їхні дії можуть здаватися недоречними. Але ті ж самі дії в іншому контексті сприймаються абсолютно нормально, тому розуміння контексту має вирішальне значення. Наприклад, весільні вечірки та похорони — це події, коли вся родина та друзі збираються разом. Але те, що ви можете робити на весіллі, може бути недоречним на похороні. В обох випадках йдеться про світські заходи, але контекст різний. Ще один приклад: ви спілкуєтеся з другом в пабі не так, як ви спілкуєтеся, скажемо, з колегою в офісі.

Доктор Вермюлен говорив про те, як важливо навчити дитину розуміти власні почуття та намагатися зрозуміти, що відчуває інша людина. Це стосується всіх людей. Доктор Вермюлен запропонував стратегії полегшення «емоцій і соціального спілкування» для людей з аутистичним спектром. Однак основоположний принцип полягав у тому, що ключ до хороших стосунків — це розуміння почуттів інших, врахування власних емоцій, а потім прийняття рішення про доречний спосіб дій. Це секрет м’яких навичок.

Отже, питання полягає в тому, як ми навчимо наших дітей цих м’яких навичок? Як навчити наших дітей розпізнавати свої емоції та розуміти почуття інших? Чому недостатньо навчити дітей просто вживати «чарівні слова?»

Коли ми вчимо наших дітей говорити «вибачте, дякую чи будь ласка» без прив’язки до їхніх почуттів, вони використовують ці слова суто автоматично. Ще гірше — вони не вчаться розуміти свої емоції. Як навчити цього дітей?

Вчимо дякувати

Я поставила своїй дочці кілька простих запитань, щоб вона поміркувала про свої емоції. Коли хтось робив їй щось приємне, я запитувала її: «Що ти відчуваєш?» Коли дідусь і бабуся прислали їй подарунки з Індії, вона була в захваті. Їй було 2-3 роки, а я вела з нею такі розмови: «Я бачу, тобі подобається ця іграшка. Чудова, так?» Вона підстрибувала від радості та казала: «Так, мамо, спробуй сама погратися. Це чудово». Тоді я продовжувала: «Як добре, що бабуся прислала її тобі аж з Індії. У нас же в Лондоні таких іграшок немає, правда? Я ніколи не бачила нічого подібного в наших магазинах. Вона неймовірна!» Коли донька погоджувалася зі мною, я пропонувала: «А хочеш зателефонувати бабусі та сказати їй, що тобі подобається подарунок?» І донька телефонувала бабусі. Зазвичай це не було схоже на формальну «подяку»; це було так: «Бабуся, заходь у Skype. Я вже розібралася з іграшкою і покажу тобі, як це працює».

Поступово я навчала її правил етикету — наприклад, говорити «дякую». Я також пояснювала, що бабуся доклала певних зусиль, аби надіслати цей подарунок. Тому треба цінувати не лише подарунок, а й відношення бабусі. Отже, донька почала розуміти, що має дякувати не за отриманий матеріальний предмет, а за щире бажання людини зробити щось приємне, подарувати радість та гарний настрій. Саме цей жест закликає нас висловити вдячність іншім. Безумовно, не всі подарунки будуть подобатися доньці, і вона не завжди буде отримувати від них задоволення. Але знову ж таки, вона подумає про зусилля, які інші доклали, аби спробувати зробити для неї щось приємне. І це варто подяки.

Вчимо просити вибачення

Так само не треба казати «вибачте», якщо ви цього не відчуваєте. Коли моя донька була зовсім маленькою, мені доводилося вчити її виявляти та розуміти свої почуття. Наприклад, кожного разу, коли вона робила щось недоречне, я брала паузу і запитувала її: «Що ти зараз відчуваєш?» Якщо вона відбирала в когось іграшку, вона почувалася добре, бо мала те, що хотіла. Але я питала далі: «Як ти гадаєш, а що відчуває зараз твоя подружка?» Донька казала: «Я не знаю». Потім я забирала у неї ту іграшку і запитувала: «Якби я відняла в тебе цю іграшку, щоб ти відчула?» Вона відповідала: «Але я хочу цю іграшку». Я наполягала: «Так, я знаю, що ти хочеш її мати. Якщо в тебе не буде цієї іграшки, ти будеш рада чи засмучена?» Зазвичай вона говорила: «Засмучена». Я казала: «Тепер у твоєї подружки немає іграшки; на твою думку, як вона почувається?» Донька запитувала в мене: «Сумно?» А я підтверджувала: «Я думаю, що так».

Я запитувала доньку: «Ти хочеш, щоб інші відбирали в тебе твої іграшки та засмучували тебе?» І вона відповідала «Ні». Потім я пояснювала, що неправильно брати чужі речі та засмучувати інших. Перш ніж щось взяти, треба спитатися, і лише отримавши дозвіл, можна взяти річ. Якщо ні, тоді треба почекати. Іноді наші дії так чи інше можуть засмучувати інших, але ми намагаємося це виправити. Отже, якщо наші слова чи дії засмутили людину, ми маємо виправити ситуацію. Ми можемо звернутися до неї, попросити вибачення, а потім спробувати все виправити й пообіцяти їй, що більше ми так не вчинимо.

Вибачення складається з трьох частин. По-перше, ми визнаємо, що завдали комусь незручності, відчуваємо докори сумління та висловлюємо це у формі вибачень. Друга частина передбачає спроби виправити ситуацію. Наприклад, якщо ми перекинули чиюсь вежу з кубиків, то полагодьмо споруду. І по-третє, пообіцяймо більше цього не робити та намагаймося не повторювати наших помилок.

Наступного разу, коли ви скажете «вибачте», «дякую» або «будь ласка», запитайте себе: «А я справді відчуваю те, що кажу?» Пам’ятайте, наші діти вчаться того, що вони бачать, а не того, що чують.